ІСТОРІЇ ПОСТРАЖДАЛИХ ОСІБ
Моя історія, в якій було присутнє психологічне насильство, почалася з дуже світлих бажань. Я відчула, що дуже хочу стати мамою удруге. На той момент я була розлучена. Моїй доньці було п'ять років. В шлюбі з моїм першим чоловіком ми прожили майже сім років. Це було перше кохання, мій перший чоловік. Але так сталося, що ми розійшлися. В нього зараз інша родина
Так от, я відчула кожною клітинкою свого тіла, що я дуже хочу другу дитину. Тож, я почала шукати чоловіка, активно знайомитись. Одного разу я прийшла до друзів, і там був він. Він допомагав робити їм ремонт. Я побачила його очі, усмішку, білі рівні зуби – й все! (Усміхається). Я відчула – це він. Організм мій дуже відреагував, тому що є такі речі, які ми не можемо пояснити, які відбуваються на рівні енергії й гормонів. І от за тиждень після нашого знайомства він допомагав робити ремонт вже мені. Я якраз повернулась до батьків і вирішила оновити дитячу кімнату.
Оскільки він був не місцевий, він попросив залишитися на ніч в кімнаті, в якій працював. Я дозволила. Але ж... гормони – вони такі підступні. І коли ти відчуваєш біля себе сильного, фантастично красивого, з почуттям гумору чоловіка, то бачиш тільки якісь класні моменти, на решту взагалі не звертаєш уваги. Якось увечері мій організм кричить: «Наташа! Наташа! Там в сусідній кімнаті є тіло, яке ти хочеш, не стримуй себе». Насправді не було причини стримувати себе. Він молодший за мене на рік, теж розлучений. Я тоді не звернула на це уваги. Ну розлучений і я розлучена, що тут такого? Мені 26 років, йому 25. Дитині його чотири роки. Коли я спитала у нього про розлучення, він відповів, що дружина йому зрадила. Плюс було багато тексту про те, що всі жінки зраджують. Я якось не надала цьому значення. Бо мої перші стосунки були ідеальними. Ніхто нікому не зраджував. Просто так склалася життєва ситуація.
Розкажи, будь ласка, свою історію з початку. Як усе починалося, що ти відчувала?
Це ти про перший шлюб кажеш?
Так. Тому для мене ось ця історія про зраду взагалі не була близькою темою. Я ніколи не думала про це. Тому я й не звертала уваги на перші «червоні прапорці».
Наш роман був шаленим та розвивався дуже швидко. Ми багато часу проводили разом: вибирали будматеріали, він просив про якусь дрібну допомогу. І мені хотілося постійно бути з ним. Він мене проводив на роботу, забирав з роботи. На той момент мені здавалося це просто мрією, пишалася, адже всі бачили, який в мене кавалер. Вже потім, коли все аналізувала, я розуміла, що то були легкі прояви контролю: де я, куди я, з ким я.
Десь за пару тижнів він мене запитав, скільки в мене було чоловіків до нього. Я відчула, що не потрібно називати конкретну цифру (посміхається). Після розлучення пройшло два роки і звісно в мене були чоловіки. Це абсолютно нормально. Були короткі стосунки, просто секс. Я дуже спокійно до цього ставлюся. Це фізіологія, це потреба. Я йому сказала, що після розлучення в мене було двоє: власне він і до нього короткотривалі стосунки ще з одним чоловіком. Його це обурило. Я подумала, як добре, що я назвала таку маленьку цифру. Коли тобі 26 років, а він в тебе третій сексуальний партнер і ця людина обурюється – це для мене було дивно. Я кажу: «А що ти хотів? В мене є дитина. Ти що, думав, що я буду незаймана? Це ж нереально». Він трішки ще понервував, але заспокоївся.
Я продовжувала своє звичайне життя: ходила на роботу, навчалася на заочному. Коли почалася сесія, контролю стало більше: «А що за група, де, хто?». Приходив до мене в університет подивитись на мою групу.
Зі сторони це мало вигляд, що він про мене піклується. «Більше часу разом, я ж тебе так люблю, я от поруч з тобою завжди». Насправді це був тотальний контроль.
Потім він мені запропонував змінити мій номер телефону, щоб перекреслити все, що було до нього. Бо він пропонує мені почати нове життя, тільки разом з ним, щоб нічого не нагадувало про колишнє. Я подумала, що можливо воно так і правильно буде. В мене не було подібних стосунків, тож мені тоді здавалося все чарівним і прекрасним. Що ось він – той самий надійний чоловік, який завжди поряд, який за мене потурбується, квіти подарує та зірку з неба дістане. Це були не коштовні подарунки, в нього не було грошей… Це буквально – зіронька з неба (посміхається) і волошки з поля.
Так, змінила. І запитала, кому можу його дати? Мені дозволили повідомити його батькам і одній подрузі. Але навіть коли вона мені дзвонила, і він був поряд, його це дуже дратувало. Бо «це наш час, нашого часу і так дуже мало, тому ви можете спілкуватись, коли я не вдома». Ця подруга стала рідше дзвонити, вона чекала, коли зателефоную я. Тому всі друзі, знайомі просто відпали, бо мені було заборонено давати новий номер. «А для чого? В тебе тепер є я», – казав він.
Він заповнював весь мій простір, все моє життя. Я не мала права на контакт із зовнішнім світом. Ба більше, він мене змусив знищити всі фотографії. Це світлини 2005-2006 років, ще паперові. На них був й мій перший чоловік. Тобто всі фотографії, де я була з кимось, з друзями чоловічої статі, я мала знищити. Він допомагав мені це зробити. Щоправда, я декілька фото заховала у мами… «Для чого тобі ці спогади? Будуть нові, у нас все буде з чистого папірця, все по-чесному». Я на це не звертала уваги. Я вірила в те, що може воно так і справді має бути. Не було навіть думки, чому я не повинна довіряти йому.
І ось ці постійні обмеження, обмеження... Я не скажу, що я страждала від цього, бо я була закохана. Це була якась скажена пристрасть. І до того ж він ніколи не тиснув. Це завжди були якісь безневинні прохання, приправлені поцілунками, квітами, цукерками. Я погоджувалася і не відчувала, що втрачаю себе, починаю бути повністю залежною від цієї людини.
Згодом я сказала йому про те, що я дуже хочу дитину. На що він відповів, що теж. І от ми займались сексом просто як скажені, за першої можливості, будь-де, будь-коли. Це було щось фантастичне, карколомне. В ці моменти думала, що я найщасливіша. Що скоро у нас буде дитина і все у нас буде просто неперевершено.
Ти змінила номер телефону?
Тож, продовжуй. Як далі розгортались події?
Далі його контроль ставав дедалі сильнішим. Пам’ятаю, у мене розпочалася сесія в університеті, а він почав мені активно розказувати: «Навіщо тобі те навчання? Це не твоя спеціальність, тобі це не дуже подобається, це не твоє». А я на той момент працювала та сама собі оплачувала це навчання. Це був останній курс. Відповідаю: «Мені залишилося дві сесії, я закінчу навчання. Я п'ять років оплачувала його, вчилася, щоб зараз все кинути? Ну… не розумію». І ось вперше він сказав: «Давай так: вибирай – або я, або університет». Бо він дуже сильно мене ревнував до хлопців: в мене була інженерна спеціальність, в групі було чотири дівчини та двадцять чоловіків. Останні були різного віку, тому що навчання заочне. І це був єдиний момент, коли я не повелась. Сказала: «Ні. Як хочеш, але я закінчу». Мені просто реально було шкода моїх грошей, які сама заробляла та вкладала у навчання. Хоча могла їх витрати на прогулянки. І от вже бувши вагітною, 24/7 під його наглядом, я готувалася до захисту диплома. Це була купа нервів, стресу, сліз, істерик. Звинувачень у тому, чому на мене так дивляться одногрупники. А от коли почалися дзвіночки, які мені були дійсно не до вподоби, це коли я взяла кредит на машину.
Як розвивалися ваші стосунки далі?
На родину. Тут варто сказати, що на третій місяць наших стосунків він запропонував мені одружитися. Я, звісно, погодилася. Згодом ми розписалися. Я вже тоді була вагітною (перші тижні). На святі були всі близькі. І от його тато пообіцяв, що якщо народиться дівчинка, купить нам машину. Всі ж такі щедрі, веселі… Ну і ми почали говорити про те, що нам потрібна машина. Щоправда, в нього було дуже мало роботи. Він звичайний хлопець, який робить ремонти. До того ж мої батьки нас підтримували, допомагали, тож для чого «працювати». Тому подумавши, я взяла доларовий кредит на автівку. Це були десь 2007-2008 роки.
Він почав на цій машині таксувати. Був постійно у роз’їздах, міг зникнути на цілий день, приїхати запізно. Потім міг пів ночі сидіти у ванній кімнаті. А я ж вагітна – мала бути вдома та звітувати про кожен свій крок: де була, що купила та скільки витратила, хто дзвонив… Саме тоді я дуже сильно почала відчувати його тиск. Почалися проблеми з грошима.
Для нього? Чи для сім’ї?
Тому що ти менше працювала?
Так, я стала менше працювати. Потім я звільнилася.
Він не міг сказати, щоб я не працювала. Адже він не мав постійної роботи й не забезпечував нашу родину. Я звільнилася, бо мала скоро народжувати.
Хочу розповісти одну ситуацію, вона дуже болюча для мене. Коли це трапилося, я була вже вагітна. Якось ми пішли на прогулянку, задзвонив мій телефон з новим номером. Бачу – невідомий абонент. Чоловік був поряд, тож побачив, що номер не підписаний. Я відповіла на дзвінок: «Так, так, ви помилилися номером». Абсолютно звичайна історія – людина помилилась номером. Він вириває в мене телефон і кричить: «Хто це був? Чому тобі дзвонять?». Я говорю: «Гадки не маю, людина помилилась номером, можеш набрати й перевірити». Він почав кричати, що він не буде дзвонити, і що я маю заприсягнутися, що не знаю, хто це мені дзвонив. І що я маю перепросити перед ним..
«В сенсі – перепросити? За що? Я не розумію». Він продовжив: «Ні, ти знаєш хто це був, це хтось знайомий. Ти просто при мені не хотіла говорити». І додає: «Ставай на коліна і проси пробачення». А ми були на автобусній зупинці! Я відповідаю: «Я не розумію, для чого, адже я навіть не знаю, хто це був». «Ну, якщо ти не знаєш, то тобі це буде легко зробити. Просто попроси вибачення», – тиснув він. І я стала на коліна перед ним на цій автобусній зупинці. На той момент я чомусь була упевнена, що, можливо, ось так і проявляється якесь там супер мега шалене кохання. По-іншому я не можу це пояснити.
Він тобі сказав звільнитися? Чи через вагітність?
Мені було дуже неприємно, дуже соромно, що мене бачать люди. Адже це мій район, в якому я живу майже тридцять років. Але я це зробила з думкою, що це мій чоловік, голова сім`ї і я маю підкорюватись йому, якщо хочу, щоб родина була нормальною. Тобто, коли чоловік головний, каже що робити, а жінка йому підкорюється. Безумовно робити те, що він просить і каже. Я дуже довго з цим твердженням в голові боролась, бо я не відчувала всередині, що це неправильно. Я намагалась себе переконати, що так має бути.
Що ти відчувала на той момент?
Так, це був десь 6-7-й місяць моєї вагітності. Я дуже втомилася від постійного контролю, від того, що я не можу зустрітися з подругами, поговорити. І я йому сказала, що «я вже не можу». Я спробувала його вигнати. Внутрішня думка, що тобі не «ок», взяла все ж таки верх над розумом. Типу, досить себе переконувати, що все добре. Адже це не так. Тобі погано, ти плачеш кожного дня, ти страждаєш – так не можна. Ми дуже посварилися. Проте після сварки він почав казати, що виправиться, «такого більше не трапиться». І я здалася. Наступні два тижні він був просто ідеальним. Я могла й телефоном поговорити, і зустрітися з подругою. Він навіть сам запропонував, що погуляє з донькою, а я можу десь піти. При цьому він продовжував мене шалено ревнувати до кожного ліхтаря. Навіть попри мою вагітність. Тобто він міг мене завезти до подруги, провести до квартири, переконатися, що там нікого немає, крім подруги, і піти з Оленкою погуляти на майданчику під будинком. Щоб контролювати, хто заходить і виходить. Але я це сприймала, як турботу.
Ще була ситуація, коли я вже народила. Я чекала, що він перетелефонує, щоб мене привітати. Натомість він дзвонить і каже: «Я буду робити тест ДНК». Питаю: «Що вже сталося? Я всі ці десять місяців під тотальним контролем. Який тест ДНК? Про що ти?». Він каже: «Я тут у твоєму старому комп'ютері знайшов твою робочу пошту, про яку ти мені не розказала». Щоб ви розуміли, я мала йому розказати абсолютно всю свою історію життя. Все показати, розкласти по поличках, щоб все було прозоро й кришталево. Питаю: «Яка робоча пошта?». А думка: «Якого біса він нишпорить у моєму комп`ютері?». Він починає щось пояснювати, і я розумію, що це корпоративна пошта з моєї старої роботи. Це пошта, яка є у всіх працівників, і вона використовується в екстрених випадках. Чому я про неї йому не казала? Тому що просто про неї фізично забула. І чи мала казати?
«Я хочу знати, що ти ще від мене приховуєш?» – продовжував кричати він. І я зрозуміла, що не зможу йому нічого пояснити. Бо людина вже зробила для себе висновки й він готовий реально робити тест ДНК. Він мені не довіряє, думає, що це не його дитина. І ось лунає фраза: «Я вас не заберу з пологового». Сказати, що я була в шоці, це нічого не сказати.
Зрештою, якось умовили його, що не потрібно робити тест. Бо це грошей коштує, а в нього їх не було. З пологового нас, звісно, забрали, настрій був на нулі… Не було вау-ефекту, не було радості та подяки за донечку. Потім воно якось зам’ялося. Але почалися безсонні ночі, бо дитина маленька. Він почав зриватися на старшій доньці.
Були ситуації, коли ти хотіла піти від нього?
Так, навколо були люди і я стала перед ним на коліна. Я не знаю, скільки секунд я простояла. Він мене підняв і сказав: «Добре, добре». І все. Ми пішли да лі. Начебто нічого не було. Для мене реально тоді світ перевернувся.
Тобто серед натовпу ти стала перед ним на коліна?
Він кричав на старшу доньку?
Так. Якщо до цього вони товаришували, чудово проводили разом час, то зараз став повчати. Зокрема, він не дозволяв їй запрошувати подруг додому, постійно все забороняв. Ігри з нею стали жорстокіші. Наприклад, вони гралися, він взяв її за ноги й потягнув по підлозі (це було килимове покриття, але дуже цупке) і вона подерла собі спину. Донька пожалілася, що їй боляче, а він просто посміхався. Вона досі це пам`ятає.
Також за будь-які дрібниці він почав кричати на неї. Я ж весь час була з молодшою, думала, де взяти гроші. Були дні, коли я брала дітей та йшла до батьків просто поїсти. І для мене це було дуже принизливо, бо я почала працювати з 18 років і ніколи не брала грошей у батьків. Я не знала, як це – не мати грошей, бо я багато працювала. Мені було максимально соромно казати, що маю чоловіка, заміжня, але я не маю чим нагодувати дітей.
Коли молодшій доньці було десь 4 місяці, я знову хотіла його вигнати. На той момент у мене накопичилось стільки емоцій, що я готова була це зробити. Адже його контроль та ревнощі, які лише посилювалися, були нестерпними. Ми знову дуже посварилися. Тепер вже він приповз на колінах. Обіцяв виправитися і все таке інше. Ми знову помирилися. Я вкотре йому повірила. Деякий час все було чудово. Та згодом знову повернулися ревнощі, істерія, тотальний контроль, аб’юз. Я зрозуміла, якщо щось не зміню для себе, то просто зламаюся. Я за цей рік плакала стільки, як не плакала протягом 27 років свого життя. Я плакала, кричала, зривалась – і це була не я. Я взагалі себе не впізнавала. Зазвичай весела, активна людина, я стала пригніченою, зашореною та наляканою жінкою, яка боїться зробити дзвінок, вийти на вулицю, просто подивитися людям в очі.
Одного дня, коли чоловік повернувся додому та сів вечеряти, я йому кажу: «Побудь з дітьми, а я сходжу в магазин». Мені потрібно було купити продукти. Магазин розташований у сусідньому будинку. Він погодився. Я пішла одягатися, коли до мене підійшла 6-річна донька. Вона мені на вухо сказала, що боїться з ним залишатися сама. Просила мене не йти чи взяти її з собою. Я почала її заспокоювати, що я швидко повернуся. А в неї повні очі сліз. В ту секунду я передумала все, що лише можна було. Що могло відбуватися? Може я щось пропустила? Не побачила? Я запитала, чи він щось погане їй зробив, на що вона відповіла: «Ні, я його просто боюсь. Ви завжди сваритесь, він погана людина, я не хочу з ним залишатися наодинці». Звісно, ми пішли разом до магазину.
Саме тоді я чітко для себе усвідомила, що не дозволю жодній у світі людині нашкодити моїй дитині. Навіть, якщо я так сильно забила на себе, я не можу дозволити якомусь покидьку ображати мою дитину, жити так, щоб вона боялася і плакала. Для неї він ніхто. І якщо першою була фраза: «Мама, можна я буду називати його татом?», яка й дала мені «зелене світло» впустити його у наш дім, то останньою стала: «Мамо, я його боюся».
Тож, поки ми йшли туди й назад, я для себе зрозуміла, що це точно остання крапля. Я маю з цього вилазити. Найбільше, чого він боявся – це зради. На зраду я не мала ані сил, ані бажання, ані можливостей. Але я розуміла, що це єдине, що може поставити крапку у цих стосунках. Бо мої попередні спроби були невдалі.
Що стало останньою краплею?
Як все закінчилося?
Мій тато мав їхати у відрядження, і я попросила, щоб він взяв чоловіка з собою помічником. Тато погодився. Через дня три я дзвоню чоловікові та кажу: «Я тобі зрадила». І я почула, як він розбив телефон об стіну (посміхається). А десь за пів години подзвонив мій тато і запитав, що сталося. «А що?» – питаю я. «Ти коли подзвонила, він розбив телефон, вибіг із квартири й через 10 хвилин повернувся з касиркою з нашого магазину, закрився у своїй кімнаті та зраджує тебе. Так, що весь дім чує». Я відповідаю: «Тату, ти не уявляєш, яка я зараз щаслива».
Наступні пів року ми жодного разу так і не зустрілися. Я попросила, щоб він приїхав з моїм татом, коли мене не буде вдома, та забрав свої речі. Він забрав. Потім я звернулася до адвоката й подала на розлучення. Лишила його батьківських прав, змінила прізвище.
Чи вчиняв він фізичне насильство над тобою?
Ні. Це було виключно емоційно-психологічне насильство. Це тиск, контроль, образи, приниження.
Скажи, а ти пам'ятаєш його фрази стосовно тебе або твоєї неспроможності?
Звісно. Коли перший раз я намагалась його вигнати з дому, він, дивлячись мені у вічі, сказав: «Ти взагалі себе в дзеркалі бачила? Кому ти з дитиною потрібна? А я тебе люблю, я тебе ціную, про тебе піклуюся. Що ти собі надумала?» Так, в той момент, я дійсно мала вигляд сірої миші, яка нікому не потрібна… Я собі не була потрібна. Бо я повністю була розчинена в ньому, мене не було…
Що тобі допомогло відновитися?
Гарне питання. Напевно повернення до свого минулого оточення: до своїх друзів, до спілкування з близькими людьми, які підтримують і не кажуть: «Кому ти будеш потрібна?». Які навпаки кажуть: «Ти молода, красива, розумна. В тебе двоє дітей. Багато чоловіків будуть раді, що в тебе вже є діти».
Хтось знав про те, як ти жила весь цей час? Під час вагітності та після народження дитини?
Ні, я ні з ким не ділилася. Мені було соромно про це розповідати. Я себе переконувала: «Наталю, ти ж не знаєш, як правильно. Можливо, так і має бути. Можливо, таким і є справжнє коха ння».
Розкажи, будь ласка, яким є твоє життя зараз?
Зараз я щаслива сама з собою. Зі своїми дівчатами. Але я не полишаю надію, що зможу зустріти гідного чоловіка, попри свій вік (посміхається). Мені зараз 44, я маю роботу, повагу колег, в мене троє дітей. Я упевнена, що я буду потрібна. І я обов`язково знайду людину, з якою мені буде тепло, спокійно, довірливо, цікаво розвиватися та ділити це життя.
Психологічне насильство набагато гірше, ніж фізичне. Фізичне ти можеш помітити й відчути. Ти можеш його довести, прийти в поліцію і сказати: «Мене побили». Психологічне ж ти не відчуваєш – це дуже тонка робота. Це відбувається абсолютно не помітно, завуальовано, і ти лише потім оговтуєшся. Знаєте, це як додавати у їжу отруту. Вона тебе повільно вбиває, а ти з цим зживаєшся, змиряєшся. Організм звикає, мозок звикає і дуже потім складно це зрозуміти. Тому, як тільки вам здалося, що щось не так, то вам не здалося. Важливо подивитися на себе збоку, порівняти себе теперішню та колишню. Чи ця людина, яка дивиться на тебе в дзеркало, щаслива? Чи вона схожа на ту людину, яку ти пам'ятаєш до цих стосунків? Скоріш за все, ви будете бачити якусь сіру тінь, не схожу на вас. І це може стати дзвіночком, що щось відбувається не так, як треба.
Що б ти сказала жінкам, які думають, що якщо в їхніх родинах немає фізичного чи сексуального насильства, то психологічне – то дрібниці?
Зображення мають ілюстративний характер та не є фотографіями постраждалих осіб.
Що робити, якщо ви страждаєте від психологічного насильства?
ВАМ ДОПОМОЖУТЬ!
ЗВЕРНІТЬСЯ
Аліна Касілова-Боднарук,
клінічна психологиня, керуюча проєктом комплексної психологічної підтримки ГО «Дівчата»
Важливо озвучувати партнеру чи партнерці ті моменти, які вам не є приємними.
Наприклад проговорити: «Мені стає некомфортно, коли чую від тебе такі слова». Якщо людина через певний час все одно повторює ці фрази / словосполучення чи речення, то попросити її зупинитись. Якщо ви готові продовжувати розмову на цю тему, то уточнити в людини, що саме вона мала на увазі.
Часом люди використовують образливі слова, насмішки не через бажання нашкодити іншому / іншій, а через власну звичку, своє сприйняття, що такі слова загалом є нормальними.
Якщо така поведінка щодо вас продовжується певний час, ви відчуваєте її вплив на себе, зміни в собі через постійний психологічний тиск чи спілкування, то важливо звернутись за психологічною підтримкою. Наприклад, на Всеукраїнську безкоштовну гарячу лінію психологічної допомоги ГО «Дівчата» за номером: 0 (800) 600 044 (щоденно з 08:00 до 20:00).
Звернення по допомогу — це перший крок до безпеки та відновлення. Якщо ви постраждали від насильства або є люди, які переживають насильство поруч, — існує багато організацій, готових підтримати. Пошук допомоги — це шлях до безпеки та змін.
Пам'ятайте, що ви не самі!
Партнери проєкту
