ІСТОРІЇ ПОСТРАЖДАЛИХ ОСІБ
З фізичним насильством я зіштовхнулася в досить юному віці. Кривдником виявився мій коханий. Але це я зрозуміла лише згодом. Спочатку все складалося якнайкраще. Варто сказати, що він народився і жив в Азербайджані, але переїхав до України. Саме тут ми з ним і познайомились. Спочатку дружили, потім почали зустрічатись. Він взагалі мене не ображав, піклувався про мене. Це тривало, допоки він не вирішив повернутися на батьківщину, а наші стосунки перейшли у стан «на відстані». Саме в цей час почалися перші тривожні дзвіночки. Наприклад, він забороняв мені носити спідниці незалежно від того, довгі вони чи короткі. Або ходити в гості. Тобто, мені треба було дзвонити, запитувати дозвіл та пояснювати, куди й чому я хочу піти чи що хочу одягнути. Потрібно було прямо звітувати. Мені це вже тоді не подобалося. Але я чомусь думала, що коли повернеться, він зміниться (посміхається).
І от пройшло два роки, він повернувся. Весь цей час я нікому не розповідала, що у нас такі стосунки. Адже мій тато скептично ставився до мого захоплення, казав: «Олю, будь уважна, тому що він людина іншої національності. А вони жорстокі там». Але мені, напевно, хотілося довести, що всі люди рівні. Я пам`ятаю, як казала, що всюди є хороші й всюди є погані чоловіки. Тож, я нікому нічого не розповідала. Фізично він тоді мене не ображав, тому що ми були на відстані. Але ображав морально.
І от, як він приїхав, почалось, напевно, фізичне насильство. Наприклад (ми вже почали жити разом), я могла принести йому обід та умовно – не покласти зелень. Через це він міг узяти тарілку з обідом і кинути її об стіну. Крім того, він почав мене ображати словами, принижувати. Коли йому щось не подобалося, я мала мовчати. Бо якщо скажу бодай якесь слово, отримувала ляпас по обличчю. Іноді йому здавалося, що я була не дуже привітною з його друзями. За це теж мені перепадало. До речі, на людях він поводився напрочуд чемно. Хоча своїм поглядом мені показував – щойно ми залишимось удвох, то буде не солодко. І мені тоді вже ставало страшно. Я розуміла – знову буду отримувати по обличчю.
Розкажи, будь ласка, свою історію.
Так, пам`ятаю. Після сексу (напевно, ми ще не були одружені) він мені сказав, що йому здалось, що щось не так. За це він мене вдарив. Під час сексу! А потім він сказав, що я стала занадто гладкою. Чути таке було дуже образливо і неприємно. Я ніколи не вважала себе гладкою, або якоюсь не такою. Але саме в стосунках з ним я стала дуже не впевненою у собі, навіть десь замкнутою. Хоча мені це взагалі не притаманно. Я дуже соромилася себе, хоча мені було всього 20 років.
Чи пам'ятаєш якісь його фрази, які він тобі говорив?
Думала, що я його кохаю. І не розуміла, що він не зміниться. Я завжди сподівалася на те, що ми одружимося і він заспокоїться. Адже я вже буду повністю його. І у нього вже не буде жодних сумнівів з приводу мене.
Що ти відчувала до нього?
Так. Я вийшла за нього заміж, коли вже відчувала на собі фізичне насильство. Не знаю, чому… Напевно, все ж таки думала, що він більше так не буде. Тому що коли він мене ображав і бив, то після, звісно, було примирення. І він казав мені: «Вибач, я такого більше робити не буду. Не знаю, що на мене найшло, якісь невідомі сили». І я прощала.
Ви зустрічалися, коли були ще підлітками. Потім у вас два роки були стосунки на відстані, далі – життя разом. Зрештою ви одружилися?
Менше року. Загалом ми були дев`ять років разом, але у шлюбі менше року. Слава Богу, мені вистачило сил і розуму для того, щоб піти. І поштовхом стало те, що він вже не хотів залишатися тут. Він хотів їхати на батьківщину. Ми вже планували купувати квитки. А його батьки чекали нас там. І я почала боятись. Я почала розуміти, що щось не так… Що я можу більше ніколи не побачити своїх батьків, рідних… Одного разу до нас у гості приїхав мій брат. І коли він вже йшов, вимовив фразу: «Ну, я поїхав на роботу. Не знаю, чи побачимось ми ще чи ні». І в мене тоді щось зойкнуло: «Як це? В сенсі, не побачимось?».
Скільки тривав ваш шлюб?
Це було не просто… Я плакала. Плакала, і казала йому про те, що я боюсь. Про те, що я хочу бачити своїх батьків, свого брата. Він почав мене заспокоювати: «Все буде добре, не хвилюйся. Вони будуть приїздити, ми також. Ба більше, є відеозв`язок…». Але моя інтуїція шепотіла мені, що цього робити не слід.
Мені пощастило, що я була в дуже гарних відносинах з його тіткою. І вона сказала: «Дивись, ми придумаймо якісь кодові слова. Якщо ти туди поїдеш і тобі буде там погано, то зможеш так сповістити про це». І ми з нею придумали. Якщо я з нею розмовлятиму по відеозв`язку або якось інакше та скажу: «Ой, яка сьогодні чудова погода, сьогодні сонце таке яскраве», тоді це буде для неї сигналом, що треба діяти, підключати своїх друзів в Азербайджані. Бо сама вона жила в Україні. Не знаю, чому я була згодна на це...
І от чим ближчим ставав день від’їзду, тим більше я плакала. Спочатку чоловік мене підтримував. Підтримував день, два, тиждень… А потім йому набридло. Одного дня, як зараз пам`ятаю, у мене болів живіт, я лежала в ліжку й плакала. Він запитав: «Чому ти плачеш?». Я йому вкотре пояснила свої хвилювання. Замість того, щоб заспокоїти, він скочив на ліжко і вдарив мене ногою по спині. І тоді я зрозуміла – це крапка. Я нікуди не поїду. Але сказати про це я йому не могла. Адже знала, що він відповість: «Я тебе за волосся потягну. В сенсі – не поїдеш? Поїдеш! Куди ти дінешся! Поїдеш попри все».
Як ти сказала чоловікові, що не хочеш їхати?
До цього дня я нікому не казала про те, що він мене б’є. Ні татові, ні мамі, хоча з мамою ми працювали разом. Кілька днів потому я прийшла на роботу. Він мені подзвонив і запитав: «Чому немає вдома обіду?». Я сказала, що не встигла приготувати і щоб, коли буде у моїх батьків, то поїв там. На що він відповів: «Нікуди я не піду, приходь додому і ми будемо розмовляти».
І ось почувши фразу «ми будемо розмовляти», я зрозуміла, що мене будуть бити… Знову. Тож, уперше за дев`ять років я сказала мамі: «Слухай, будь ласка, телефон. Якщо ти побачиш від мене повідомлення «Їдьте за мною назад» (бо вони зазвичай мене завозили додому), то їдьте негайно». Мама мене ні про що не питала, я їй більше нічого не сказала.
Я прийшла додому, почала робити звичні справи: розкладати продукти й все таке інше. Він підійшов з питанням: «Чому ти нічого не приготувала?». Кажу: «Я не встигла». «В сенсі, ти не встигла?» – запитав він і почав тягати мене за волосся. Потім вийшов у іншу кімнату. В мене був час, щоб написати. Я боялась, в мене тряслись руки, бо думала, що він побачить.
Я написала: «Їдьте за мною назад». І продовжила робити те, що робила. Він продовжував на мене кричати, штурхати. Я казала, що нікуди з ним не поїду. Я чекала на маму, бо по часу вона мала б вже приїхати. Крутилась біля холодильника в коридорі, щоб не привертати до себе уваги. Я не знала, що мама вже стоїть за дверима, що вона все чула. Зокрема й те, як він сказав: «Я твої кишки по стіні розмажу, я тебе вб'ю! Як це ти зі мною нікуди не поїдеш»… Я цього навіть не пам’ятаю. Я почула, як мама стукає у двері, і відкрила. Мама сказала: «Одягайся і пішли». Він вже почув, як клацнув замок, хоча я намагалася закрити двері тихо. Скоріш за все, він подумав, що я вийшла сама. Бо він навіть не міг уявити, що я розповіла батькам.
Через кілька хвилин вийшов він. І я перший раз в житті побачила, як людина зі звичайного кольору перетворилась на зелений. Він реально став зелений. Коли він побачив маму, вираз обличчя в нього змінився моментально. Думаю, якби я була там одна, він затяг би мене назад додому і зробив би погані речі, дуже погані речі. Він побачив маму і йому стало страшно. Ми вийшли. Я сіла в машину. Тато закрив задні дверцята, щоб не відкривались. Чоловік почав смикати їх зі словами: «Таке буває, це сім'я, все може бути. Дайте, ми поговоримо, ми все це владнаємо».
Ми поїхали. Перше, що запропонував мені тато, це звернутись до поліції. Я сказала, що не хочу. Дуже вдячна татові, що він був стриманим. Знаючи мене, він ухвалив гарне рішення. Не ображав мого чоловіка взагалі. Я знаю, що мені б стало його шкода… Дуже! І я б могла через це до нього повернутися. Бо він приходив, плакав, казав, що більше не буде. Були й прикраси, і квіти.
Тож, звісно, в мене були сумніви – повертатись до нього чи ні. «Ми ж одружені. Можливо він так більше не буде, я ж його кохаю»… Але тато мені сказав: Я не можу порадити, як вчинити. Ми приймемо будь-яке твоє рішення: і якщо ти повернешся до нього, і якщо ти залишишся з нами. Але ти маєш зрозуміти одну річ: якщо ти повернешся, ви поїдете туди. А звідти ми тебе повернути не зможемо». Я зрозуміла, що я не можу і не хочу повертатися до нього. Я досі вдячна і татові, і брату. Адже було все – чоловік мені в обличчя плював, бив ногами… Хоча на мені ніяких слідів ніколи видно не було.
Як все закінчилося?
Коли зрозумів, що ми не можемо бути разом, він поїхав. Не залишився.
Він поїхав чи залишився в Україні?
Мене надихає моя сім`я, те, що я відчуваю себе повноцінним членом нашого суспільства. Я можу робити те, що я хочу, я можу відчувати все, що я хочу. І мене в цьому підтримує моя родина, мій теперішній чоловік. Я не маю ніяких кордонів, мені доступно все. Я вважаю, що ми самі будуємо своє сьогодення. Звісно, важливо, щоб поряд була людина, яка тебе підтримує, яка бачить в тобі рівню. І не важливо, жінка ти чи чоловік, чи тобі 18 років, чи 20, чи 30. Тому що ти в будь-якому віці можеш робити все, що ти хочеш. Тобі лише потрібно дозволити це собі.
Ти пройшла, ти впоралася, ти живеш своє життя, щасливе життя. Що зараз тебе надихає?
Я б наголосила на тому, що ми не можемо поставити наше життя на паузу. Якщо ти про себе не подбаєш, про тебе не подбає ніхто. Не буде краще, якщо зараз ти відчуваєш, що щось не так, тобі щось не подобається. Це не випадково. Це 100% щось не так. І не потрібно боятися того, що тобі нікуди йти. Того, що ти залишаєшся одна. Того, що тобі 20, 25, 40… Це неважливо. Ми самі створюємо своє життя та відповідаємо за нього також самі. Як би не було важко, як би не здавалося, що життя немов закінчилось, – воно не закінчилось. Треба знайти в собі внутрішню силу, навіть якщо здається, що її немає. Вона в тебе є. Спробуй вийти з цих стосунків. Тому що, якщо ти залишишся, краще точно не буде.
Що б ти могла порадити жінкам? Можливо поради не правильно давати, але ти пройшла цей досвід, це така певна твоя перемога, це твій успіх. Це успішна історія, бо ти заново почала своє життя. Щоб ти хотіла сказати тим, хто напевно ще боїться, або, наприклад, щось не помічає, або думає, що нічого страшного та все ось-ось зміниться на краще?
Напевно, що так. Ну, я б не терпіла цього точно. Мені вистачило одного разу. І це не обов'язково мало б бути якесь фізичне насильство. Тому що я вважаю, що я досить виросла для того, щоб не дати себе ображати. Пам`ятаю, після всього пережитого я вголос собі сказала, що я більше ніколи не дозволю себе кривдити.
Зараз, зважаючи на свій досвід, ти б заявила на нього в поліцію чи ні, коли йшла від нього?
Ні, не зверталася.
Чи зверталася ти після пережитого за психологічною підтримкою?
Чесно, мені було дуже важко. Мої думки були лише про те, щоб повернутись. Але у той час моєю великою підтримкою стали мої рідні, подруги. Вони були моєю опорою. Я потихеньку почала повертатися до життя. Їздила в гості, спілкувалася телефоном, гуляла з собакою…
Самостійно впоралася? Чи хтось допомагав тобі з цим?
Так. Тут варто було зрозуміти для себе одну річ: людина, яка тебе б`є, ніколи не зміниться. Це стовідсотково. Ні за яких обставин, що б чоловік не казав. Якщо ти вирішила піти – йди. Так, це важко. Але настає той момент, коли ти до цього готова.
Тобто, щоб не думати про нього?
Ти дозволяєш собі?
Так. Я дозволяю собі. І мрію, і хочу, і до чогось прагну.
Зображення мають ілюстративний характер та не є фотографіями постраждалих осіб.
Що робити у разі, якщо відбулося фізичне насильство?
ВАМ ДОПОМОЖУТЬ!
ЗВЕРНІТЬСЯ
Олександра Бєлєніннік,
сектор координаторка з протидії ГЗН ГО «Дівчата», психологиня
Перш за все, подбайте про свою безпеку:
залиште небезпечне місце та зверніться по допомогу до друзів, рідних або сусідів. Якщо ви відчуваєте загрозу життю або здоров’ю, необхідно терміново зателефонувати до поліції за номером 102.
Також важливо отримати медичну допомогу,
навіть якщо ви не відчуваєте серйозних травм. Медичні працівники можуть задокументувати пошкодження, що стане важливим доказом у подальших діях.
Ви можете отримати підтримку в організаціях, які спеціалізуються на допомозі постраждалим від насильства. Наприклад, зверніться на Національну гарячу лінію з питань запобігання домашньому насильству за номерами: 0 800 500 335 або
116 123 (з мобільного).
Психологічна підтримка також є важливою частиною допомоги. Індивідуальні консультації з психологами, групові сесії та кризові інтервенції допоможуть впоратися з емоційним навантаженням і знайти шлях до відновлення. Наприклад, ви можете звернутися на Всеукраїнську безкоштовну гарячу лінію психологічної допомоги ГО «Дівчата»: 0 (800) 600 044 (щоденно з 08:00 до 20:00).
Не нехтуйте юридичною допомогою, щоб захистити свої права.
Важливо розробити план безпеки, який включатиме чіткі дії у випадку повторення насильства. Заздалегідь домовтеся з друзями або сусідами про можливість тимчасового притулку. Підготуйте та тримайте під рукою номери телефонів місцевих служб, громадських організацій, які зможуть надати необхідну підтримку (гарячі лінії, кризові кімнати, шелтери для жінок та дітей тощо).
Підготуйте ключі, певну суму грошей, документи, необхідний одяг, ліки та зберігайте їх у надійному й доступному для вас місці.
Звернення по допомогу — це перший крок до безпеки та відновлення. Якщо ви постраждали від фізичного насильства або є люди, які переживають насильство поруч, — є багато організацій, готових підтримати. Пошук допомоги — це шлях до безпеки та змін.
Пам'ятайте, що ви не самі!
Партнери проєкту
